Мертвий ефір \ Dead Air (Корбін Бернсен, 2009): змі проти зомбі…

«…у мене є відповіді до вашого жалюгідного життя. Саме через мене ви не спите ночами, а можливо у вас просто немає грошей на психіатра» – починає свою авторську програму радіоведучий з легкою манією величі і продовжує: «перший, хто подзвонив не параноїк, а просто ідіот».

Далі в прямий ефір починають дзвонити і розповідати дивні речі, про вибухи, епідемію, монстрів. На декого нападають прямо під час дзвінка. Самі радійники вмикають телевізори (один з них прямо в кімнаті звідки ведеться ефір) і дивляться екстрені випуски новин, поступово коментуючи їх у своєму радіомовленні.

Перший репортаж, який дивляться радійники – є абсолютно прекрасним і хрестоматійним. Блондинка-тележурналістка у рожевій кофтинці: «О боже, вони витягли міліціянта з автівки і вбивають його! Але щойно вони самі були мертвими!» – це все відбувається в парі метрів за її спиною, потім, звісно, і її вбивають. А дещо пізніше вриваються і в студію каналу, де вбивають телеведучих, що теж показують по телебаченню.

До радійників, у свою чергу, в студію вривається терорист, який змушує під дулом пістолета говорить неправдиву інформацію про вину у всьому мусульман. А раніше один зі співведучих виїздить на мотоциклі в місто, аби врятувати сім’ю головного героя, і ніби веде прямий репортаж з вулиць наповнених зомбі. Але в нього це виходить не дуже вдало.

Власне, фільм не архі який геніальний, а якби не розширена тема журналістики – можна було б відверто викинути у сміття. Тема ж боротьби змі з зомбі, насправді, користується епізодичною цікавістю ще від зомбі-кін пана Ромеро (George A. Romero), а в «Тумані (The Fog)» Карпентера (John Carpenter) і зовсім є схожі сцени звертання з радіоефіру, аби врятувати родичів.